Емоційно-психологічний
стан внутрішньо переміщених осіб, які пережили травматичний досвід
Внаслідок травматичного
досвіду людина переживає стани, які спричиняють нестабільність і втрату
контролю над ситуацією, власним життям:
· Втрата автономності («Я не керую процесом. Мене кудись несе»).
· Втрата
суб’єктивності («Це не я приймаю рішення у своєму житті. Хтось зверху
вирішує»).
· Порушення
ідентичності.
· Розгубленість (на
рівні думок не можуть зосередитися і виконувати розумові завдання, до яких
звикли). Регрес.
· Побоювання відторгнення (що їх будуть
ідентифікувати з ворогами). · Відчуття
незахищеності.
· Стан жертви.
· Злість та пошук
«зовнішнього ворога» (хтось має за це заплатити).
· Відсутність
можливостей прогнозувати майбутнє.
· Сором, низька
самооцінка, почуття провини.
· Функціональні
симптоми, психосоматичні розлади, зловживання психоактивними речовинами (ПАВ).
· Реакції на тяжкий
стрес і порушення адаптації, в тому числі посттравматичний стресовий розлад
(ПТСР).
Поведінкові особливості дітей, які
пережили травматичний досвід
Значна частина дітей
переміщається з окупованих територій або районів збройного конфлікту у
супроводі тільки знайомих або родичів.
Якщо дитину евакуювали
окремо від батьків, окрім травми від збройного конфлікту, переміщення, вона
також потерпає від розриву з близькими людьми – батьками або опікунами
(дідусями, бабусями та ін.). Через розрив у
стосунках з близьким дорослим у дитини можуть спостерігатися негативні зміни
поведінки.
При втраті об’єкта
прив’язаності (сім’ї як сфери формування прив’язаності) у дитини виникає
порушення прив’язаності. Визначають такі її види:
· Негативна (невротична) прив’язаність – дитина
постійно шукає уваги від дорослих, навіть і негативної, провокуючи покарання,
дратуючи дорослих.
· Амбівалентна прив’язаність – дитина постійно
демонструє подвійне ставлення до близького дорослого: то пеститься до нього, то
грубіянить, уникає. Компроміси у стосунках відсутні, а сама дитина не може
пояснити свою поведінку і страждає від цього.
· Уникаюча прив’язаність – дитина замкнена,
понура, не допускає довірливих стосунків із дорослими й дітьми. Основний мотив
такої поведінки – «нікому не можна довіряти».
· Дезорганізована прив’язаність – дитина
навчилася виживати, порушуючи усі правила і кордони людських стосунків. Їй не
потрібно, щоб її любили – вона хоче, щоб її боялися. Такий тип прив’язаності
характерний для дітей, котрі зазнавали жорстокого поводження.
Травматичні події можуть
викликати у дітей різні поведінкові особливості, почуття, які важливо
відслідковувати та адекватно допомогти дитині пережити, проявити й пропрацювати
їх. Це можуть бути почуття незахищеності, страх
майбутнього, гнів, агресія, сором і відчуття провини, відчуженість та ізоляція
від оточуючого середовища, сум.
У дітей можуть виникнути
проблеми з навчанням, увагою, можливістю запам’ятовувати інформацію,
психосоматичні порушення (такі, як логоневроз (заїкання), енурез (нетримання
сечі), бронхіальна астма, нейродерміти та ін.).
Існують певні
особливості поведінкових проявів дітей, які пережили травматичний досвід, з
урахуванням віку.
Діти
дошкільного віку (до 6 років) часто
мають розпливчасті й соматичні (які проявляються фізичними симптомами) реакції
на травматичні події. Вони можуть помилково думати, що ця подія – це їхня вина.
Це може призвести до так званого «магічного мислення» (наприклад, дитина може
думати «якби я краще прибирав іграшки, цього б не сталося») і формування
почуття власної провини. Діти цього віку часто проявляють свої емоційні реакції
на травму у вигляді проблем зі сном, можуть мати нічні кошмари. У них можуть
виникати хвилювання та занепокоєння, які проявляються у «чіплянні до дорослих»
(дитина боїться залишитися одна в кімнаті, постійно потребує уваги, боїться
засинати тощо).
Діти
(7-11 років) після травми починають більше боятися,
соромитися і проявляти підвищену тривожність. Може виникнути регресивна
поведінка (повернення до попередніх стадій розвитку), що включає енурез,
смоктання пальця, дитячий лепет, бажання тримати постійно поряд із собою
іграшку. У дітей цього віку може розвиватися втрата апетиту, скарги на болі в
животі, головні болі, запаморочення. Також поширені проблеми з навчанням, такі
як нездатність зосередитися, відмова відвідувати школу, агресивна поведінка в
школі.
Підлітки
(від 12 років) зазвичай тримають почуття в собі, що може
призвести до депресивних станів. Водночас, вони можуть робити вигляд, що «все
нормально». Діти можуть намагатися менше часу проводити з сім’єю, а більше часу
з іншими людьми, намагаючись бути активними і таким чином управляти своїми
страхами. Для таких дітей існує ризик бути включеними в різні угрупування, в
тому числі воєнізовані угрупування. 1 У роботі з дитиною важливо розібратися в
суті її проблем. Планувати роботу варто разом з батьками. Адже батьки та
найближче оточення дитини можуть стати для неї ресурсним середовищем – таким,
що допоможе пережити травму й адаптуватися до нових умов.
Поради класному керівнику щодо взаємодії з дитиною:
· надавайте фактичну інформацію
відповідно до віку;
· зрозуміло, відкрито пояснюйте те, що
відбувається;
· допоможіть у висловленні своїх почуттів через
розмову, гру, малювання тощо;
· порадьте дитині, як реагувати на запитання
інших дітей (наприклад, якщо діти цікавляться перебуванням у бомбосховищах чи обстрілами,
чи хтось із батьків постраждав або загинув);
· в позакласний час або на перервах
організовуйте відпочинок, заняття улюбленими справами, що викликають
задоволення;
· сприяйте загальній підтримці як у сім’ї, так і
в навчальному закладі; · підтримуйте знайомий звичний розпорядок дня
для відновлення відчуття спокою;
· регулярно запевнюйте, що все буде добре, що
дорослі піклуються і дбають про безпеку;
· якщо дитина переживає втрату або має
депресивні прояви, повідомте батьків або родичів/опікунів, щоб вони мали
можливість підтримати її; розкажіть їм, як підтримати дитину;
